 Одразу зазначу, що жодного стосунку до однойменного київського гурту цей матеріал не матиме – йтиметься про алюзії літературні, а не музичні. А приводом для таких розмірковувань став перший столичний виступ Василя Васильцева у “Квартирі Бабуїн” 24 грудня.
Здавалося б, зовсім звичайний собі концерт… Трохи зіркової публіки, звична затримка на пів години, прихильники перед сценою сидять прямо на підлозі й очікують видовища – живий виступ, як-не-як. Декілька відеооператорів – кліп же зніматимуть! Ще по черзі працюють камери у залі – гості коментують свої очікування від виступу й особисте ставлення до виконавця. Поступово зникають зі столу збірки авторських віршів-текстів пісень й перші офіційні диски із гучною назвою “Голденхітс”. Тим часом сам виконавець банально чекає десь за лаштунками на свій чай.
Віват! Із надр “Квартири Бабуїн” з'являється сам… Василь Васильців! Дочекались. Звучать перші акорди, публіка підспівує, всі задоволені – сам Василь поступово звикає до столичних поціновувачів своєї творчості, й десь після пісні третьої зникає невпевненість у рухах... Все о'кей, все нормально. Нічого надособливого. От якби не особистість співака-композитора-музиканта й звучання його матеріалу, то на цьому можна було б вже ставити крапку.
 Але занадто просто це б виглядало, погодьтесь. Як можна не згадати, що той самий Васильцев, за словами шанувальників, - “обличчя українського андеґраунду”, “геній чистої прозорості”, “музикант, у котрого вчаться грати музиканти гурту Esthetic Education”, “народний співак нової України”, “щирий рятівник української свідомості”, “людина, яка перевернула уяву про українське мистецтво”... Список можна продовжувати безкінечно довго. На щастя, український інтернет не пошкодував своїх мегабайтів для львівського “генія”. Проте усі ці пафосні епітети звучать не дуже переконливо, й для цього є усі підстави. Єдине, від чого мені особисто важко відмовитись, так це від визначення Василя Васильцева як представника українського сучасного арт-оффу (за назвою однойменної жж-спільноти). Мистецтво, у класичному розумінні цього слова, тут і справді поруч, як-то кажуть, не валялось…
Розвідка на предмет того, як же звучить Васильцев на живих концертах, завершилась моїм повним фіаско. Так само, панове, як і у записах. Вокально-гітарні партії виконуються наживо, в той час як решта необхідних звуків видобувається з “мінусу” – нічого оригінального. Само собою, репертуар складається з ретельно відібраних “хітів” з понад сотні робіт юного автора, а “на біс” виконуються “Дякую, Руслано” (на вимогу публіки) й “Яблуневий дощ” (за особистим вподобанням виконавця). Також, наголосивши на тому, що він є фанатом Гаррі Поттера, Василь виконав пісню “Weasley is our King ” на оригінальний текст самої Джоан Роулінг і власну музику.
Мабуть, для того аби відносно адекватно сприймати живі виступи Васильцева, необхідно обов’язково “бути в контексті”. Тих, хто власне із цим контекстом знайомий попередньо не був, визначити було не важко – розгублені погляди по сторонах і запитання “що, вам насправді ЦЕ подобається?” Відповіді “фанатів”, як правило, зводились до того, що це мега-позитивний чувак, пісні в нього стьобні, а сам він знов-таки особистість геніальна. Після таких слів насвіжо “навернуті” успішно доєднувались до масового дійства й самі бурхливо реагували на події, ледь помітно стримуючи посмішку.
 А посміхатись є чому. В свої майже двадцять років юний львівський митець, особливо не переймаючись відсутністю голосу й слуху, збирає концертні майданчики й запалює маленькі клубні тусовки. От тільки все це дещо нагадує театр абсурду. Або сюрреалістичні описи концертів Крихітки Цахес з роману Гофмана. Занадто вже сумнівним є продукт, позначений фірмовим брендом “Васильців” – якщо головним акцентом для більшості тут є стьоб, то мені, вибачайте, не смішно. Єдині справжні почуття, які виникають після концертів Василя – це співчуття… Якою б не була позиція самого пісняра щодо власної творчості, шкода змарнованого імпульсу, адже першопочаткова ідея хлопця насправді висока й романтична - “…бажання своїми піснями робити людей щасливими”. Красиво, але чи варто робити це такою ціною?
Олена Синицька
Фото: Ольга Закревська
|
Події 
