 Концерти такого масштабу бувають або дуже вдалими, або стають повним провалом. Причини різні, але кожна є фундаментальною. Брати Гадюкіни – точка відліку справжньої української музики на пострадянському просторі, а 10 років – це ціле покоління, період протягом якого змінюється оточуючий світ з його устроєм і мисленням людей.
Парадокс полягає в тому, що Брати протягом десяти років не тільки не мали жодного виступу, а й нових дисків не записували, але, не дивлячись на це, столичний Палац Спорту був заповнений вщент. Що ж до публіки, то вона була дуже різноманітною: як дорослі дяді-тьоті, які, згадуючи свою золоту молодість, активно підспівували, так і велика кількість молоді, що бачила і чула Гадюкіних наживо уперше в житті. Та й сучасні „звйозди”, на творчість яких тим чи іншим чином вплинули Гади, відтягувались по повній у стінах Палацу Спорту: у натовпі були помічені учасники гуртів Крихітка Цахес, С.К.А.Й., Фарбований Лис, Оркестр Янки Козир, Гуцул Каліпсо, Тартак, ТНМК, Океан Ельзи та інші.
Як і було заплановано, концерт розпочала запальна Перкалаба. Десь з середини програми, соліст гурту почав обіцяти скору появу „Братів наших більших”. І, заспівавши на кінець свого виступу одну з пісень Гадюкіних, полишила сцену для Них Самих.
 Вийшовши у повному складі (в якому, окрім п’ятьох учасників гурту, була також духова секція та дівчата-бек-вокалістки), Гади обіймались під шалені аплодисменти та позували фото- та відеокамерам. Підійшовши до мікрофона, соліст Кузя стримано, але з неприховним захопленням, вимовив „Ой, як вас багато!”. І почав проводити перекличку. „Львів є?”. „Є!”. „Івано-Франківськ є?”. „Є!”. „Тернопіль, Чернівці, Луцьк, Київ є?”. „Є!”. На цьому, певно, українські міста в країні скінчились, тож концерт мав свій початок.
 Пісні з альбомів „Було не любити” та „Всьо чотко” мішалися з ранньою творчістю Гадів, аранжування яких не було змінено, а лишилось такими, як на платівках. Окрім, хіба що, „117 статті”, з якої зробили просто „монументальну” композицію, під яку плющило і зривало дах. Її зробили вдвічі довшою, з довгими соло на губній гармоніці. Молоденькі дівчата викликали веселу усмішку, коли, театрально розмахуючи руками, волали „я поклеїв малолєтку, її я полюбив”...
Відчувалось, що програма місцями сира і музиканти незіграні. Це й не дивно, бо сказувалась десятирічна перерва, а соліст Кузя приєднався до репетицій лише за тиждень до початку концерту.  Та це не впливало на оптимістичні настрої публіки. Люди фотографували гурт і писали на телефони пісні собі на пам’ять про цей незвичайний день. „Білий танець”, - проголосив Кузя і залунали перші акорди „Соломії”. Угору здійнялись запальнички та мобілки з ввімкненими екранами.
Але лірики було небагато. „Файне місто Тернопіль”, „Карпати програли в футбол”, „На долині туман шейк”, „Рок-н-ролл”, „Наркомани на городі” - драйвові та знАкові, саме ці пісні складали більшу частину концерту. А на закінчення життєстверджуюче залабали „Всьо чотко” і, без виходу на „біс”, попрощались:
„До побачення ще на десять років!”
Настя Патякало
Фото: (c) Кошту
|
Новини 
